Міфи про НАТО

Міф 1. НАТО – агресивний блок, який прагне підкорити собі інші країни

















 

Твердження про агресивність НАТО прийшло з радянських часів. Тоді СРСР цілеспрямовано демонізував Альянс, щоб підтримувати конфронтацію із Заходом під час «холодної війни». В момент, коли Радянський Союз вводив свої війська у Будапешт, Прагу, Афганістан суспільству нав’язувалась думка про «агресивний блок НАТО». Та Альянс у першу чергу було створено для захисту його членів від зовнішнього нападу і цей принцип закладений у Північноатлантичний договір ще з 1949 р.

Після розпаду СРСР Росія активно розвивала взаємини з НАТО, проводила спільну модернізацію збройних сил і техніки РФ, активно співпрацювала з виробниками озброєнь в країнах НАТО. Але після початку збройної агресії проти України НАТО призупинив практичну співпрацю з Росією та наростив підтримку Україні для посилення її обороноздатності та стійкості.

Відтоді міф про «агресивне НАТО» ожив з новою потужністю, щоб показати, що діяльність НАТО ніби-то спрямована «проти Росії». Нова хвиля «демонізації НАТО» повинна відволікти увагу від головного, що НАТО діє у відповідь на агресію, а не спричиняє її.

Єдина загроза від НАТО для будь-якого агресора полягає у тому, що в Альянсу є досить військової потужності, щоб опиратися прямій чи навіть гібридній військовій атаці. Це свого роду сигналізація чи озброєний сторож від непроханого злодія, який проникає в оселю. Зрозуміло, що у такому випадку злодій буде намагатися будь-якою ціною позбавити потенційну жертву підтримки зі сторони сильного союзника, проти якого лиходій не наважиться діяти.

Міф 2. У разі приєднання України до НАТО, українські військові будуть змушені брати участь у військових операціях Альянсу по всьому світу

















 

Жодне рішення НАТО не може бути ухвалене, якщо хоча б одна країна проти.
Наприклад, у 2003 році НАТО, як організація, не брала участі у військовій кампанії в Іраку, оскільки думки в Альянсі щодо цієї місії були розділені.
А щодо відомої статті 5 Північноатлантичного договору про колективну оборону, то вона застосовується лише тоді, коли одна з країн Альянсу зазнала нападу. І навіть після того, кожна країна має вирішити, яку саме допомогу вона вважає за доцільне надати. Не обов'язково йдеться про використання збройних сил.

Вперше в історії стаття 5 була активована після атаки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року.
Також кожна держава-член сама ухвалює рішення, чи брати участь у місіях Альянсу з підтримки миру, як до речі і держави-партнери. Наприклад, Україна разом з НАТО бере участь у двох операціях з підтримки миру – в Ісламській Республіці Афганістан, а також у Косово. До місій з підтримки миру залучаються виключно професійні військові на добровільній основі.
Завдяки цьому Україна демонструє свою спроможність робити внесок до світової безпеки разом з НАТО.

Крім того, участь українських військових в таких місіях за кордоном дозволяє набути безцінний досвід під час спільних операцій з найбільш ефективними арміями світу.
Згідно з процедурою, рішення про участь українського контингенту в певній операції приймає Президент України за поданням РНБО, а після цього його ще повинна схвалити Верховна Рада.

Міф 3. Військові операції США є тотожними з операціями Альянсу і держави-члени НАТО виконують забаганки США

















 

У Альянсі голос кожної країни має рівну вагу. Завдяки цьому рішення враховують інтереси усіх 30 членів. Це унеможливлює перетворення НАТО зі сторожа міжнародної безпеки на лиходія чи агресора.Справді, США є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі держав світу. Вона робить найбільший військовий та фінансовий внесок до функціонування НАТО.

Однак це не означає, що інші члени завжди погоджуються та підтримують позицію США. Коли серед членів Альянсу не було згоди щодо застосування сили, США, заручивсь підтримкою окремих партнерів, проводили операції без залучення Альянсу. Це лише підтверджує факт, що система прийняття рішень в НАТО забезпечує врахування думки всіх членів.

Наприклад, у 2003 році НАТО, як організація, не брала участі у військовій кампанії в Іраку, оскільки думки в Альянсі щодо цієї місії розділилися. Відтак кампанія проводилась міжнародною коаліцією держав під проводом США та Британії. Відносини НАТО з Іраком розпочалися у 2004 році, коли на прохання перехідного уряду Іраку та відповідно до резолюції РБ ООН (1546) було розміщено тренувальну місію НАТО для іракських сил безпеки.

Приклад Іраку ще раз підтверджує важливість докладного пояснення того, як працює Альянс. Це необхідно, щоб уникнути непорозумінь та запобігти дезінформації.
 
Міф 4. НАТО втручається у внутрішні справи країн-членів

















 

Кожна країна НАТО має ті ж самі права, що й до членства в Альянсі. У країнах діють власні закони, а громадяни обирають представників влади, які відповідають за усі рішення в країні.

В Альянсі ніхто не може змусити країну робити те, що суперечить її інтересам, адже всі рішення ухвалюють консенсусом.

Це ж стосується розміщення військ держав-членів НАТО або інших об'єктів на території певної країни. Таке можливо лише тоді, якщо сама країна захоче цього.

Водночас, участь у програмах НАТО та спільні проєкти з партнерами відкривають державі доступ до додаткових ресурсів, зокрема й фінансових. Наприклад, НАТО інвестує 232 млн. євро у будівництво спеціального об'єкту у Польщі для зберігання та обслуговування військової техніки США.

Понад те, держава, яка впевнено інтегрується до клубу успішних та сильних демократій, є привабливим місцем для західних інвестицій. Адже шлях до членства в НАТО передбачає проведення багатьох реформ: від військової до економічної, судової, боротьби з корупцією та ін. Це саме ті речі, без яких неможлива стійка довіра іноземних інвесторів до України.

Ось яскравий приклад - у 2017 році Чорногорія приєдналася до НАТО і вже за перше півріччя 2018 року інвестиції з країн-членів Альянсу до Чорногорії зросли приблизно вдвічі.
 
Міф 5. Нейтралітет зменшує ризик зазнати зовнішньої агресії


















 
До 2014 року Україна дотримувалась політики позаблоковості, але це не завадило Росії окупувати Крим та частину територій Донбасу.
Реальність така: сьогодні навіть найбільш сильні та демократичні країни не здатні поодинці протистояти глобальним викликам. Включаючи питання безпеки.

Впровадження стандартів НАТО дозволяє країнам краще підготуватися до оборони та ефективної підтримки з боку союзників у випадку зовнішньої агресії. Наприклад, Швеція і Фінляндія наприкінці холодної війни зберігали нейтралітет, а через різницю в стандартах їхнім арміям було непросто співпрацювати з союзниками. Сьогодні ж ці країни є найближчими партнерами НАТО з високим рівнем взаємосумісності військових сил, а їхнє членство в Альянсі потребує лише політичного рішення з цього приводу.

Наразі Швеція та Фінляндія посилюють співпрацю з Альянсом для забезпечення безпеки у Балтійському регіоні. Вони проводять спільні навчання, працюють над розвитком ситуаційної обізнаності для протистояння ворогу тощо. А ще країни уклали з НАТО спеціальний меморандум, який спрощує пересування військ союзників по їхній території.